ГОЛОВНА

ТВОРЧІСТЬ
О. САЄНКА


ІСТОРІЯ САДИБИ

ЕКСПОЗИЦІЯ
· Передпокій
· Вітальня
· Їдальня
· Кухня
· Опочивальня

НАДХОДЖЕННЯ

МИСТЕЦЬКІ ПОДІЇ
· листопад 1996
· червень 1997
· вереснь 1999
· серпень 2007
· грудень 2009 - 1
· грудень 2009 - 2
· червень 2011
· жовтень 2012

ВІДЕОМАТЕРІАЛИ

МИСТЕЦЬКА
СТУДІЯ


ВІДГУКИ

КОНТАКТИ

ЗОЛОТО РОДУ











Мистецька перлина Чернігівщини

Вагома мистецька спадщина українського художника Олександра Саєнка і зібрана ним колекція народного мистецтва достойно представлена у Державному художньо-меморіальному музеї "Садиба народного художника України Олександра Саєнка", відкритому 1996 року у мальовничому містечку Борзна, що на Чернігівщині. На сьогодні він став одним з унікальних центрів українського мистецтва.
Музейна садиба розташована на околиці Борзни, у так званому Новому місті. Як оповідають, колись тут шуміли густі сіверянські ліси та гаї, протікала повновода й судноплавна тоді річка Борзенка. 1902 року садибу придбав у місцевого поміщика Силича батько художника Ферапонт Петрович Саєнко, директор започаткованої ним школи садівництва, городництва та бджільництва. Великий, щойно зведений, будинок вимагав чималих клопотів, пов'язаних з його завершенням. Пізніше були побудовані сарай і клуня, а також перевезено із села Кінашівки половину будинку батьків Ферапонта Петровича (так званий флігель), де в останні роки свого життя часто зупинялась і жила відома письменниця Ганна Барвінок. У кінці садиби був чималий город, вільховий гай, за ним - луки і текла, на той час уже невелика, замріяна Борзенка.
Молода родина плідно господарювала на своїй землі. За будинком Ферапонт Петрович висадив чудовий сад, у якому росли рідкісні породи фруктових дерев та відомі на всю округу малинники. Мотрона Іллівна клопоталася біля дому. Вирощувала дивовижні квіти, дбала про город і господарство.
У сім'ї підростало п'ятеро дітей: Микола, Маргарита, Маруся, Петрусь і наймолодший Сашко - мій майбутній батько. Міцніла родина Саєнків, собі і людям на радість. Та щастя примхливе. Трапилась біда. Перехворіли діти на скарлатину, яка тоді шаленіла по всій Україні. Двоє з них назавжди втратили слух і мову. Одним з них був Сашко. А невдовзі за демократичні погляди, поширення нелегальної літератури та листівок, участь у подіях 1905-1906 років заарештували Ферапонта Петровича й заслали на далеку північ - у Пінегу Архангельської губернії, надовго і без права повернення до сім'ї. Настали нелегкі часи для родини Саєнків. І лише широке коло знайомих та друзів, добрі і щирі стосунки в сім'ї допомагали вистояти, вижити. Підтримували і теплі листи Ферапонта Петровича - спочатку з далекої півночі, далі з Астрахані і Речиці Гомельського повіту, де він відбував заслання.
І все ж усі діти Саєнків отримали освіту. Першим вийшов із родинного гнізда Микола - вступив до Чернігівського реального училища, згодом закінчив сільськогосподарський факультет Київського політехнічного інституту. Марія навчалася в гімназії у Чернігові та Вищих жіночих курсах у Києві. Петро отримав знання з обробки землі у Ніжині. Маргарита вчилася кілька років у Петербурзі гаптувати тканини. Восьмирічного Сашка, за порадою Петра Ге і за матеріальної підтримки Ганни Барвінок, Мотрона Іллівна відвезла до Петербурзького імператорського училища для глухонімих, яке він успішно закінчив і пізніше наполегливо торував шлях до вершин мистецької освіти.
Після жовтневого перевороту у Петербурзі 1917 року повернувся до сім'ї Ферапонт Петрович. Злетілися діти - всім хотілося бути разом, бо панувала у сім'ї взаємна повага, довіра і добре слово. Адже Ферапонт і Мотря вчили дітей бути чесними й мужніми, берегти чистоту людських почуттів і високих помислів, любити свою землю. В сім'ї діти пізнавали перші радощі від результатів праці: зорана і засіяна земля, скошені трави на світанку, снопи у копах і вечірні зорі на небі, коли стомлені поверталися з поля.
Минуть роки, відійде в інші світи Ферапонт Саєнко (1923), залишаться разом з матір'ю Мотроною Іллівною Марія, Маргарита і Петро. Виїде з України до Москви Микола Саєнко. Згодом за прогресивні погляди і роботу у Центральній Раді, яку очолював Михайло Грушевський, його вишлють до Казахстану. А Сашко буде постійно приїздити додому, подовгу жити біля рідних, а потім знову повертатися до Києва й поринати у творчу стихію, спілкуватися з колегами, зростати творчо і досягати успіхів на ниві монументально-декоративного мистецтва.
Родина тяжко пережила голодомор 1932-1933 років. Пухли ноги, доводилося їсти траву і зілля, аби вижити. Олександр на той час працював у Києві на кінофабриці. Його зарплатня була єдиною підтримкою сім'ї у Борзні. А з дому писали: "Спасибі тобі за рибку, але тільки залишаємо до получки хліба, бо нема з чим їсти. Правда, два дні їли з чаєм, замість цукру і солі. Коли є хліб чи млинець, то п'ємо чай з сіллю - цукор вельми дорогий. Тепер у нас рішуче голод, страшенно охляли, у Маргарити не проходять пухлини ніг і обличчя". Невдовзі Маргарита померла, а трохи пізніше - Петро, який жив на той час у Кінашівці і мав сім'ю. Залишив сиротами трьох дітей - Леоніда, Ніну і Віктора.
Та проминули трагічні роки. Родина радіє з успіхів Сашка, уже відомого митця. За участь високохудожніми творами у Всеукраїнській виставці народного мистецтва, що експонувалася у Києві, Москві, Прибалтиці, його нагороджують першою премією та дипломом І ступеня. Приходить визнання - відгуки в пресі, запрошення до участі у виставці українських художників у Парижі, вагомі замовлення музеїв, пропозиції оформлення громадських інтер'єрів. Найбільше серед них - оформлення Українського павільйону на Всесоюзній сільськогосподарській виставці у Москві, яке він натхненно виконував у Борзні і Москві. Останні твори були завершені на початку 1941 року.
У передвоєнні роки Олександр повністю віддається творчій стихії, активно виставляється, спілкується зі своїми друзями ще з студентських років - Василем та Оленою Кричевськими, Сергієм Колосом, Євгенією Дмитрієвою, Іполитом Лазарчуком, знайомиться з Марією Приймаченко та Степаном Кириченком. Їх ріднили спільні погляди, любов до української культури. Він болісно сприйняв арешт, а згодом і страту Михайла Бойчука, засновника школи монументального живопису, а також його учнів і однодумців. Як ніколи раніше розумів усю відповідальність за несхибність на обраному шляху, продовження традицій мистецтва українського відродження. Пережив іще одну втрату: померла мати Мотрона Іллівна, опіку і любов якої він відчував постійно, був її улюбленим сином і гордістю.
Саме у цю пору життя Олександр зустрів вродливу жінку, вчительку української мови й літератури Ганну Третяк. Захоплюється нею, розпочинається романтична історія кохання. Ось-ось мали одружитися - а тут - війна! Сашко із сестрою Марією та її сином Володею залишається у Борзні. Разом з борзнянцями бере участь у будівництві оборонних укріплень, малює кілька картин, присвячених приїзду Шевченка до Борзни та Кулішівки. У роки воєнного лихоліття до Борзни повернулася його Ганнуся, і 1943 року вони побралися та й оселилися в будинку Саєнків. Олександр вперше відчув тепло і затишок сімейного життя. Через рік у подружжя народилася донька Ніна. Відтоді Олександр живе переважно у Борзні.
Важкими видалися післявоєнні роки. І голодно, і холодно, і заробіток знайти важко. На художні виставки твори не приймали, оскільки вони, як йому закидали, "виконані надто формалістично". Замість творчої праці основним заняттям стало господарювання - аби вижити, виховати доньку. Та родинне щастя тривало недовго - на початку 1954 року Ганна Яківна померла у селі Черняхів на Київщині, де вчителювала.
Лише наприкінці п'ятдесятих років Олександр Саєнко відновлює дружні стосунки з товаришами по навчанню - Володимиром Костецьким та Іполитом Лазарчуком. До нього приїздять Євгенія Дмитрієва, Георгій Меліхов, Михайло Дерегус з дружиною, Григорій Мєстечкін. Саєнко отримує путівку до Будинку творчості у Пущі-Водиці під Києвом, де захоплено працює. Починає брати участь у художніх виставках. З'являються статті про його творчість.
Перед художником відкрилися нові творчі горизонти й перспективи. У червні 1962 року в Києві експонувалась перша персональна виставка творів Олександра Саєнка. В експозиції були представлені твори з багатьох музеїв України ("Козак Мамай", "На панщині пшеницю жала", "Реве та стогне Дніпр широкий", "Святковий день", "Весна", Поема про кукурудзу"). Ця виставка стала подією у мистецькому житті Києва. Для багатьох відвідувачів роботи художника були відкриттям. "Після зустрічі з творами Саєнка я ходжу радісний і піднесений, бо справжнє мистецтво приносить людині радість і насолоду, - говорив Михайло Стельмах на обговоренні виставки. - Я багатший став, багатшою стала душа". Згодом з творами митця ознайомилися шанувальники мистецтва Львова, Чернігова, Борзни.
Успіхом виставки започатковується новий етап у творчості Олександра Саєнка. Архітектор Наталія Чмутіна запрошує його до оформлення інтер'єру готелю "Дніпро" у Києві. Ірина Коцюбинська пропонує виконати для музею Михайла Коцюбинского кілька панно на теми його творчості. Митець працює з художниками-монументалістами Аллою Горською, Віктором Зарецьким, Галиною Зубченко, Миколою Шкарапутою та Григорієм Синицею над оформленням громадських споруд, розпочинає роботу над циклом "Дума про Україну", до якого увійшли серії "Шевченкіана", "Козаччина", "Сучасне і минуле".
Непересічний талант, нові мистецькі здобутки Олександра Саєнка засвідчила серія виставок, що відбулися 1967 року в Києві (Будинок літераторів, Державний музей Шевченка) та Каневі. У нових роботах циклу "Дума про Україну", зокрема в композиціях "Іван Сірко", "Семен Палій на коні", "Невільники", "Золота Україна", О.Саєнко постав як митець-монументаліст, сповнений почуття відповідальності перед своїм народом, батьківщиною та прийдешніми поколіннями. За творчі здобутки у монументально-декоративному мистецтві О.Саєнко був удостоєний звання "Заслужений діяч мистецтв Української РСР" (1970) та "Народний художник України" (1975). Кіностудія науково-популярних фільмів зняла фільм "Художник Олександр Саєнко"(1974).
Після творчих звітів, зустрічей і спілкування з друзями, глядачами митець неодмінно повертався до Борзни, аби набратися сил і натхнення для здійснення нових творчих задумів. Художник любив це старовинне козацьке містечко, рідну для нього садибу, де виплекав сад. Він любив його і в пору цвітіння, і коли дерева наливалися плодами, і в золоті осінні дні. Висадив перед будинком дві дубові алеї, берези, а в кінці саду створив кленовий гайок, де любив бувати у літні спекотливі дні. Захоплено відзначав: "Яка у нас дивовижна тиша. Дивлюсь у вікно і не можу відірвати очей від щедрої краси. Весняні квіти приваблюють зір і пом'якшують душевний стан, трава цвіте висока, берези, дуби, ялинки. Соловейко щебече, десь стукає дятел. Пролітають зозулі, удоди... Чудово! Справжній райський куточок".
Мав тато клаптик поля, де росло "його" жито. Зерно йшло на хліб, а солома - для мистецтва. Мріяв відкрити музей народного мистецтва та побуту Борзнянщини. "Тут я створив свої найкращі полотна з циклу "Дума про Україну", тут зберігається багато скарбів народної творчості, які я збирав усе життя. Тепер уже мало залишилося в Україні таких мальовничих куточків. Чарівність цієї садиби відзначають усі, хто побував у ній: Михайло Стельмах, Михайло Дерегус, Георгій Меліхов, Євгенія Дмитрієва. Мені дуже хотілося, щоб вона залишилась недоторканою" (із спогадів О.Саєнка). Та минуть довгі роки, поки доля цієї садиби вирішиться.
У пору творчої і вікової зрілості сімдесятип'ятирічний майстер записав у своєму щоденнику: "Незважаючи на те, що були в моєму житті тяжкі роки випробувань, я все своє життя вірив, що моє мистецтво зрозуміле і потрібне народові, бо воно нероздільне з прагненнями і життям українського народу, невіддільне від його праці. І це моє переконання дає мені натхнення й сили для нової творчості, нових задумів".
Олександр Саєнко на межі 1970-80-х років повертається до тематичних панно, гобеленів ("Стародавній Київ", "Щедра осінь", "Диво-сад", "Птахи і кози") та речей декоративно-ужиткових - килимів, керамічних тарелей, вибійок, меблів, інкрустованих соломою.
Ретроспективна виставка 1984 року підвела підсумки 60-річного мистецького шляху художника. Твори, зібрані з музеїв, колекцій, приватних збірок, давали досить повне уявлення про широкий діапазон напрямків творчої діяльності митця, про його вагомий внесок до надбань монументально-декоративного мистецтва, української культури.
У 1985 році після тривалої хвороби Олександр Саєнко помер у Києві, де й похований на Байковому цвинтарі.